5. СЛАВА

5.1

Так жили в мирі сколоти віками

Усім життям тут вари заправляли.

Вели роди на битву з ворогами

І міжусобиці завжди розбороняли.

5.2

І розгорнулось царство їх далеко

За гори, котрі землю крають.

І там де холод, і де вічна спека

Тепер могутніх варів поважають.

5.3

Та, якось, прибули до нас посланці

З земель, котрі зовуться Палестина.

Їх провели у стан кагана вранці

І то був знак недоброї години.

5.4

В Єгипті владу прийняв новий фараон,

Котрий себе великим богом називає.

Палестиянський перетнув з мечем кордон,

І данини тепер від сколотів жадає.

5.5

«Не буть цьому!» – сказав каган Танай.

Звелів негайно військо споряджати,

Щоб рушити за синій небокрай

І єгиптян негайно покарати.

5.6

Сам Позвизд їм надув вітрила,

Відчалили човни у синє море.

Жінкам спинити їх забракло сили

Хоч серце відчувало – буде горе.

5.7

І плакала їм вслід жінка Таная,

Тримаючи в руках малого сина.

Чи ще побачить татка він?.. Хто знає,

Як дорого нам стане Палестина.

5.8

Пісок пустель пивдовго кров червону,

Коли зійшли на берег той варяги.

Втікали биті єгиптяни до кордону,

І всюди майоріли наші стяги.

5.9

Та підлий фараон не прагнув каяття,

Відправив в Палестину військо нове.

І тих відправили варяги в небуття,

Їх трупи замело піском багровим.

5.10

І було довго так. Ми били вражі орди,

Вони ж вели на нас війська все нові.

Ми всіх вбивали, але ворог гордий

Попив і нашої добряче крові.

5.11

А в Україні часом тим роки спливали,

Про варів слух пішов, мов згинули вони.

Вже інші данину збирати стали,

Царі з’явились, котрі прагнули війни.

5.12

Та стало страшно жити їм і спати,

Як стали ті царі наш край ділити.

І, щоб ніхто не міг на них повстати

Усіх дітей – варяг зібрались вбити.

5.13

Танаєвій дружині, це доклали,

Бо багатьом священним був наряд.

Ще невідомо, чи вовки пропали,

А вівці хочуть вбити вовченят.

5.14

Зібрала Слава, так царицю звали,

Тоді усіх варязьких матерів,

Котрі до цього лише в річці прали,

Дітей ростили і дивились до корів.

5.15

Що жінка протиставить чоловіку?..

У неї сил його лише на чверть.

Та краще свого не дожити віку,

Аніж побачить діток своїх смерть.

5.16

Іще старі дідівські обладунки,

Мечі і луки, збрую для коней

Подіставали із стареньких клунків,

Щоб захистити рід свій і дітей.

5.17

В той день, коли з пасовиськ сніг посходив,

До стану варів військо прибуло.

На зустріч їм, на превеликий подив,

Вступились вершники з мечами на голо.

5.18

В нападників аж ноги затремтіли.

Бо військо варів несло тільки смерть.

Злякавшись, відступить вони хотіли,

Усе у них котилосьщкереберть.

5.19

Та Шпака, цар їх, заспокоїв швидко:

«Кого боятись? Там одні жінки!

Худчішуб’ємо їх, допоки видко,

І влада наша буде навіки.»

5.20

І була битва довга і кривава.

Не було в ній ні толку ні пуття.

Та меч в руках тримала міцно Слава,

І з нею були боги забуття.

5.21

Вже трупи воїнів лежали всюди

І тіло Шпаки впало без життя.

Ніколи воїн битися не буде

Як б’ється мати, захищаючи дитя.

5.22

Той день минув і знов піднялись трави.

Птахи у небі знову щебета.

Та щит, котрий в руках тримала Слава,

Зберіг наш рід на довгії літа.

5.23

А тіло Шпаки прип’яли за ноги

До кінського варязького сідла.

І волокли його уздовж дороги,

Щоб знав народ – «Немає більше зла!»

5.24

І знову мир, і знов розправив роги

Герб варів і носій життя – олень.

Та мало було людям перемоги,

Зростало невдоволення щодень.

5.25

У Слави було все: і честь і гідність,

І мудрою була не по рокам.

Та сколот в ній не бачив необхідність,

Бо не хотів коритися жінкам.

5.26

Більшість родів без варів жити стали,

В них заправляли всім чоловіки.

На грецький лад собі царя обрали,

Союз уклали новий на віки.

5.27

Танай ще воював у Палестині,

Сплили роки його на чужині.

Хоч єгиптянам ми дали по спині,

Кінця не видно було тій війні.

5.28

А фараон прислав послів Танаю

І з ними ще й донька його була.

Красунь таких ще світ не знає,

Неначе квітка пахла і цвіла.

5.29

«Танай – каган усіх народів моря!

Візьми принцесу нашу за жону.

Не знатимеш ти з нею більше горя,

Щей і з Єгипта візьмеш данину.»

5.30

Сказавши це посол звернувся в люди:

«Ми знаєм, що у дома у Таная,

Є жінка, котра втяла собі груди,

Бо це стріляти з лука заважає…»

5.31

Не встиг посол ще річ свою домовить,

Як тут же йому вирвали язик.

Княгиню обраних посмів обмовить,

То ж хай тепер він мукає, як бик.

5.32

«Принцеса гарна від п’яти до ліктя,

Красуня мила, голосом п’янка,

Та Слави мої ти не варта й нігтя,

Кагану обраних не в лад така.

5.33

Набридла обраним ця тяганина,

Та захист своїх то є варів честь.

Під захист греків піде Палестина,

Ми ж їх міста захистим від нашесть.

5.34

Та фараону не прощу нахабства,

І не простив такого я б нікому.

Принцесу грекам віддамо у рабство,

А вари повертаються додому!..»

5.35

Від слів кагана всі навкруг загули,

А військо все затихло, заніміло…

Варяги вже геть мріяти забули

Відчути рідний вітер своїм тілом.

5.36

В той день вони ще довго не поснули.

Збирались, поминаючи братів.

Лиш чверть із тих, хто в ці краї прибули

Повернуться, хоч як би й хто хотів…

5.37

Хоч було й холодно тоді добряче,

Та скаржитись на те ніхто не смів.

Додому шлях минув, як сон дитячий,

А берег рідний обігрів синів.

5.38

Україна свята – Перуна спадок.

Як довгож ти ждала своїх дітей!

Цей берег не зберіг про них і згадок,

П’ятнадцять літ не мала ти вістей.

5.39

Мовчав каган і пригоршню розсіяв

Землі, котру в похід з собою брав.

Лиш вітер вив і сум такий навіяв,

Що кожен, ніби в землю повростав.

5.40

Та довго їм стоять не довелося,

Бо поспішало військо їм на смерть.

Тупіт коней і криків розголосся

Заповнили недавню тишу вщерть.

5.41

Щити зімкнули вари, взявши списи.

Були готові ворога спинить.

Але, побачивши знайомі риси,

Нападники усі завмерли в мить.

5.42

Їх ватажок вперед коня направив,

Під’їхав ближче до варяг рядів,

Свого меча назад у піхви вставив,

І було видно – він чомусь радів.

5.43

Він зняв шолома і під‘їхав ближче.

Ніби й не знав про те, що таке «страх».

То була жінка. Хоч в рубцях обличчя,

Та дві коси спадали по плечах.

5.44

Танай пішов до неї, як сновида.

Шепочучи, немов би у вісні:

«Дружинонька моя рум’яновида,

Невже це твої оченьки ясні?»

5.45

І скочила з коня княгиня Слава,

Заплакану її заставТанай.

І била вона його й цілувала.

А всі дивились, стоячи окрай.