ЗАБУТТЯ.  Розділ оповідає про довершення світу богами, котрі є пращурами українців. Їх значення для етнічного віросповідання і міфологію походження. Міфологія розповідає про походження основних чеснот “поконів”, котрі відрізняли наших пращурів від інших і визначали характер нації.

2. ЗАБУТТЯ

2.1

Так жили. Був Перун нестримним,

Довершуючи види Забуття.

Нові зернини сіяв собі мирно,

Сімург вдихав у них життя.

2.2

Поставив, згодом, кузню на край луга,

Дістав заліза трішки із комори,

І викував тоді Перун такого плуга,

Що може навертати цілі гори.

2.3

І взявсь тоді Сімург тягнути плуга,

Та, як не стане, все було дарма.

Все якось зовсім було недолуго

Тягнути плуга того без ярма.

2.4

Зробив ярмо Перун, а ще священну чашу

Прикрасив золотом від верху аж до донця.

Варив у чаші цій не юшку і не кашу,

Він готував у ній напій із світла сонця.

2.5

І, зрештою, зробив Перун секіру,

І легкою вона була і, водночас важкою.

Це для нащадків запорука миру.

Бо спокій там, де не бояться бою.

2.6

Перун підпер тим часом небо.

Стовпів дванадцять склав під ряд.

В них заповів як жити треба

Таким священний був наряд:

2.7

Три стовпи – це три любові.

Люби своїх дітей, батьків,

Кохай дружину у покрові,

До скінчення своїх років.

2.8

Ще три стовпи – це три поваги.

Не зазіхай на щастя й волю,

Не став життя чиєсь на ваги,

То й сам заслужиш кращу долю.

2.9

Три вірності Перун по кругу

Розставив, щоб ловилась суть:

Будь вірним роду, вірним другу,

Своєму слову вірним будь.

2.10

Землі віддяч, котра тебе годує,

Богам, котрі дають життя,

І тим, хто на землі працює.

Три  вдячності – то суть Буття.

2.11

В день ніс Перун синівську ношу

Світ батька Рода прикраша,

Але кохав він лиш Мокошу,

Котра була – Землі душа.

2.12

Сини Перуна не змикають очі

Пильнують світ народжений богами.

Дажбог удень, а Хорес серед ночі

Обходять небо дужими ногами.

2.13

Молодший Хорес, обернувшись вовком,

Без втоми оббігає наше небо,

Старший Дажбог утомлюється толком,

Йому б коня для тої варти треба.

2.14

Мокоша, як душа Землі святої,

Пряде життя велику нитку.

Залежить все від нитки тої:

Кому щастить, а хто у збитку.

2.15

І, часом, любить добра мати,

Прядучи нитку з волокна буття,

Когось добром обдарувати,

Або покращити чиєсь життя.

2.16

Щоб душі всі були, як на долоні,

Щоб не дістався її дар негідним,

Живуть поміж людей у світі коні.

Мокоша довіряє їм, як рідним.

2.17

Бо коні наші душі відчувають,

І в поміч нам стають не випадково.

Когось із поля бою витягають,

Комусь всяк час підкидують підкову.

2.18

Якщо знайдеш підкову на дорозі,

Не квапся обміняти це на гроші.

То кінь, котрого бачить ти не в змозі,

За твою долю просить у Мокоші.

2.19

У Вирії живуть щасливі коні,

Тут їх життя і їхня вічна воля.

Зелені луки, все, як на долоні,

В улюбленців Мокоші гарна доля.

2.20

То ж кінь знайдеться тут і для Дажбога

От тільки вибрати його ще доведеться.

Дала Мокоша Таргу свого рога –

«Подуй у ріг і кінь твій одізветься.»

2.21

Подув Дажбог щосили у Мокошин ріг

І одізвались з табуна на поклик коні.

От тільки не один до нього кінь підбіг,

А четверо поткнулися йому в долоні.

2.22

Отож Перун вдягнув усім їм віжжі,

Бо довгий і важкий небесний шлях.

А змінні коні завжди будуть свіжі

І кожен з них летітиме мов птах.

2.23

Ці коні Сонце понесуть на собі

І нестимуть Землі вони світання.

Та кожен рік в божественній подобі

В Буття зійдуть у день сонцестояння.

2.24

Найперший Сивояр. Він наймудріший.

Несе він в світ дари Землі осінні.

І листям золотим якнайтепліше

Вкриває нового життя насіння.

2.25

За ним йде Коляда. Найвеселіший.

Його веселощі несуть Землі спочинок.

Щоб рік наступний був ще видатніший,

Для нього дідух бережуть з самих обжинок.

2.26

Ярило – то саме життя нестримне,

І з ним Дажбог в сто крат сильніше сяє.

Та як копитом він по небу гримне,

То все навколо квітне і буяє.

2.27

Купало в рoці візьме дні останні,

Теплом пройде від хати і до хати,

І тих благословить хто у коханні,

І в полі буде з тими хто йде жати.

2.28

Ось так Дажбог, встаючи рано,

Проводив в небі свої довгі дні.

Аж, раптом, він побачив Дану,

Котра жила в Дніпрі на дні.

2.29

Вона була прекрасна Діва чиста.

Душа її була чарівна і весела.

З перлин роси було на ній намисто.

В очах блакитних билися джерела.

2.30

Хоч сонце не могло води торкнутись,

На неї світло його ніжно впало.

А Дану, щоб коханню збутись,

Щороку в небо підіймав Купало.

2.31

Одна лиш ніч на рік їм дарувалась,

Коли в буття спуститись міг Купало.

Вода з вогнем в ту ніч святу єдналась

І папороть від щастя розцвітала.

2.32

Так наші пращури у Забутті і жили:

Палац їм Хорес збудував із снів,

Перун із Позвиздом його накрили,

А Дана народила трьох синів.

2.33

Сини в Дажбога народились славні,

Як мати й батько славили життя,

І берегли дідів покони давні.

Та час прийшов спуститися в Буття.